Past Exhibitions

30 вересня 2022 – 8 січня 2023 року

За винятком декількох великих музеїв у Києві, Львові та Одесі, всі музеї України – закриті. Російський наступ призупинив культурну діяльність. Так як у дистопійному науково-фантастичному фільмі, музеї по всій Україні знаходяться у культурній інертності: персонал працює з дому, художні роботи загорнені у сховищах, вікна забиті дошками. Свого часу активні й жваві ґалерії – тепер у темній тиші. 

Виставка Пошкоджені ударами, у значенні наявної фізичної руйнації чи знівечення, відтворює зруйнований музей десь в Україні. Ґалерії заповнені музейними експонатами, від картин і скульптур до вишиваного одягу й народної кераміки. Проте нема світла, щоб проходжатись простором виставки; ґалерії темні й непривабливі. Одиноке присутнє світло падає із трьох великого формату настінних проєкцій фільмів київського колективу «Вавилон’13». Цей колектив складається із ста кіноматографів активістів, кінооператорів, звукорежисерів, кінопродюсерів та монтажерів. Ця група працює разом з листопада 2013 року, і на сьогодні творить короткі, розповідні фільми про війну. Їхні розповіді віддзеркалюють драму й трагедію по всій країні і напружені моменти поза стінами музею якого-небудь міста. Виставка намагається знайти паралелі й емоційний зв’язок зі щоденним досвідом культурних інституцій в Україні. 

30 вересня 2022 – 8 січня 2023 року

Відома поетеса і мисткиня-самоук, Емма Андієвська вірить у творчу силу несвідомого. Її образність виявляє бажання переступати повсякденність та підривати логічну мову. В її мистецтві, так як і в її поезії, сюрреалістичні образи виринають із вражаючих зіставлень магічних пейзажів, дивовижних істот і звичайних предметів, зображених у подиву гідних яскравих кольорах. Кожна її робота пропонує калейдоскопічні портрети знаного й незнаного, в той час як фігури незліченно пересуваються і трансформуються продовж творчого процесу. Постепенно Андієвська вибудовує свій ґротескний, деколи темний, всесвіт, де складні фігури, оголені й деформовані тіла, химерні тварини й карикатурні персонажі накладаються, змішуються, переплітаються, а чи помножуються на аркушах паперу; частини яких ввижаються несподівано абстрактними. Її художній словник – експансивний, сукупний, базований на імпровізації. Малюнки – від простих зображень до розкішно ілюстрованих аркушів, заповнених складними фігурами й текстурою. Вони викликають мережеві світи, що ставлять під сумнів минулі й теперішні художні канони й відновлюють конвенційний спосіб бачення.

Ця виставка, базована на збірці робіт Емми Андієвської акрилем на папері з музейного фонду, розкриває її мистецьку візію через дивовижність і спонтанність, візію, яка споріднена з естетикою сюрреалізму. Народжена у Донецьку, Україна, Андієвська проживає у Мюнхені, Німеччина. 

20 січня – 15 квітня 2023 року

Ця перша великого формату виставка фотографій і щойно завершеного фільму Єлени Ємчук, фокусом якої – життя в Україні, дає нам змогу розширити наше розуміння цієї яскравої та складної частини світу. Від підлітків на Чорному морі до поганського фестивалю, візуальні композиції Ємчук позиціонують себе як надихаючі розповіді. Ємчук в ролі оповідача досліджує пам’ять і сни, свідомо розмиваючи межу між дійсністю та фантазією. На перший погляд, її роботи – це конкретні рішучі моменти, тільки згодом ці розповіді поширюються та відступають, спокусливо одурманюючи глядача. 

Ємчук почала фотографувати серію «Одеса» у 2015 р., знімаючи 16- та 17-літніх хлопців і дівчат у Військовій академії в Одесі. Рік раніше Росія вторгнулася й анексувала Крим, і війна розгорнулася на східньому кордоні України. Першим наміром Ємчук було зафіксувати обличчя підлітків, що готувалися до бою, та згодом, нашвидку, вона рішила поширити рамки проєкту, вводячи контекст у їхні життя. Після багатьох поїздок в Одесу, вона завершила цю серію в 2019 році. 

Доповненням до виставки фотографій є «Маланка», Ємчук новий нав’язливий короткий фільм. Знятий у Карпатах поблизу кордону України з Румунією, цей гіпнотичний фільм вражає частинно як наукова фантастика, а частинно як емоційна містерія. Вживаючи двох головних персонажів, що мандрують горами, фільм показує нам села іншого часу, іншого світу, завершуючись під час старовинного відзначення свята Маланки. Час і простір – це невловимі сутності у дивному та тривожному світі цього фільму. 

Єлена Ємчук, народжена у Києві, іміґрувала до США з батьками у віці 11-ти років. Вона зацікавилася фотографією коли їй виповнилося 14 років і батько подарував фотоапарат у день її народження. Вона вчилася в Парсонс школі дизайну в Нью- Йорку та «ArtCenter» коледжі дизайну в Пасадіні, Каліфорнія. Ємчук виставлялася в музеях і галереях по всьому світі.

Yelena Yemchuk is funded in part by:

18 грудня 2021 – 5 березня 2023 року

Багатство народного мистецтва України разом з його усною традицією – це рясна пожива для художника. І справді, яскрава мітологія і захоплюючі леґенди стимулювали уяву мисткині Слави Ґеруляк і стали плідним джерелом натхнення для її творчости після здобуття мистецької освіти в Чікаґо, короткого перебування в Парижі та переїзду згодом до Нью-Йорку на постійне проживання. Сама сила і живучість цих старовинних мітів великою мірою формували світогляд, переконання і творчий доробок художниці. 

Переважна більшість експонованих тут творів походить з приватних колекцій і майже всі вони зроблені з глини – улюбленої техніки Ґеруляк. Маючи протеїнську особистість – пробувати якомога все – вона займалася і живописом, і малюнком, і графікою, але неминуче поверталася до земляности й тактильного характеру глини. Кераміка дає можливість схопити й прозу, і поезію даного об’єкту. Кожен твір може бути або про функціональність дизайну або про сам творчий акт, а іноді становить і одне, і друге. Саме такий твір виграє, бо надихає як мистецтво й також ідеально сповнює свою вимогу – дизайн. Пластичне мистецтво тим прикметне, що може одночасно охоплювати й дизайн, і творчий дух. 

Як пристоїть своєму походженні, Ґеруляк продовжує вживати чарівну образність у своїй кераміці, віддзеркалюючи захоплення своєю спадщиною і багатством, які передаються глині. Вона адаптує іконічність русалок, німф, берегинь, матерів з дітьми, селянок в народному одязі й дівчат у вінках до свого власного унікального стилю настільки успішно, що вони стають абсолютним втіленням жіночности. Покладаючись на тривалі й незмінні техніки, вона виявляє в своїй роботі безконечну тематичну інновацію. Ґеруляк черпає з пишної образности й багатства українських звичаїв, але рівно ж творчо переосмислює й відновлює ці традиції. 

Слава Ґеруляк одночасно грайлива й стримана. Вона також софістикована у своїм підході як тільки вправні художники спроможні бути. Вона шанує минуле, проте вживає його як знаряддя для експерименту над новими візіями. Ця виставка свідчить про її винахідливість, технічну майстерність, самовпевненість, незалежну візію та людяність. Слава Ґеруляк – це природна сила. 

Андрій Городиський

20 січня – 15 квітня 2023 року

Лемківський художник Никифор (1895-1968) – це один із найбільш вишуканих представників наївного мистецтва свого часу. Народжений із дефектом мови й слуху та осирочений під час Першої світової війни, Никифор не міг легко спілкуватися з людьми в своєму оточенні. В його ріднім місті – Криниці трактували його спочатку як невдаху й насміхалися з нього. Продовж майже всього свого життя він був ізольований фізично й емоційно. Мистецтво стало для нього і виходом, і фокусом його життя. Темами робіт Никифора стають автопортрети, а також панорами Криниці з її курортами, православними й католицькими церквами. Серед величезної кількости його малюнків бачимо переплетення пейзажів із спогадами. Кожний малюнок – це калейдоскоп звичного та незвичного. Його мистецькі роботи – виконані прискіпливо й з любов’ю – вагаються в діяпазоні від тих з напругою horror vacui (страх перед порожнечею), де зовсім немає місця на папері без решітки олівця, до тих, котрі дихають відкритим простором і творять іншого роду напругу, таку, що веде до питання, а чого власне там бракує. Це унікальний і потужний підхід до пейзажної образности. Непозначені відкриті місця нібито чинять тиск на форми, що заселяють сторінку, так начебто сильний повів вітру, а чи невидиме поле займають насправді простір, якого глядач не бачить. 

Никифор (також відомий як Епіфаній Дровняк) подарував нам візуальний покажчик цілого життя повного зорової інформації, переповтореної та перетасованої у безчисленні способи. Кожний малюнок – це вікно, котре дарує глибоко внутрішній вихор форм та артикуляцій, виконаний аквареллю та кольоровими олівцями. Для німого Никифора – мистецтво було способом комунікації. 

Починаючи з виставки у Парижі 1932 року, роботи Никифора широко виставлялися по Европі, а також в США, Бразилії та Ізраїлі. Його перша виставка в Україні відбулася в 1965 році, три роки перед його смертю. 

Ця виставка, курована Мирославою Мудрак, професор-емеритом Огайського стейтового університету, представляє 135 робіт з постійного фонду Музею. 

Nikifor is funded in part by:

Prof. Zirka Voronka in memory of husband Prof. Roman Voronka

20 березня 2021 – 27 вереcня 2022 року

Виставка «Цвітіння: Природа і мистецтво» досліджує вплив квіткового мотиву на творчість видатних мистців України 19-го і 20-го століть, а також розглядає його через призму багатої та різнородної фолкльорної традиції країни. 

Серед мистців перше треба згадати Олексу Новаківського, засновника художньої школи у Львові (1923-1933), педагогічна діяльність котрого, як рівно ж енергійна та експансивна живописна техніка, вплинули на ціле покоління молодих художників. Квітковий мотив дуже помітний у його творчості, мабуть найбільш влучно схоплений в його авторитетному творі «Жінка з трояндами», де суб’єкт і об’єкт зливаються в одне. 

Незважаючи на чимало руйнівних періодів 20 століття – а може саме через них – мистці діяспори продовжували зосереджуватися на зображенні квітів; явно ніяка інша тема є більш універсальною, миттєво привабливою, приємною для ока, при тім надихаючи органи чуття й захищаючи від психологічно напруженої тематики. 

Різноманітність зображень звісно відображує різноманітність стилів експонованих мистців. М’яка ліричність натюрмортів Василя Григоровича Кричевського, одного з головних засновників Української Академії Мистецтв у 1917 р., перевершена лише цілістю розмаху його доробку як архітекта, художника та графіка. Яків Гніздовський – живописець, скульптор і міжнародно визнаний графік, один із найбільш впізнаваних майстрів України, навчався в художніх академіях у Варшаві й Загребі. Проте, щоб збагнути його мистецтво, вистачить знати, що він походить із села Пилипче, що на Борщiвщині в Західній Україні. Його своєрідні ботанічні дереворити становлять зображальні еквіваленти багатих, вельми стилізованих народних дизайнів чорного на білому та чорного на чорному (з акцентами яскравих кольорів), типових для цього регіону. Ця потужна чутливість помітна також у його живописі, особливо у його винятково вражаючій картині «Цвітучі черешні». Олекса Грищенко, ще один видатний художник, котрого густий живописний, майже тривимірний, надихає свої полотна енергійністю та жвавістю, як у картинах «Солодкий горошок» і «Первоцвіт». Серед найбільш улюблених діяспорних художників маємо Михайла Мороза, можливо найбільш відомого протеже вже згаданого Новаківського. Глибока любов Мороза до природи виявляється у його краєвидах, де місцева фльора надає розмаху й кольорового наголосу, тому не дивно, що він творець великого масиву квіткових натюрмортів. Вишукані багатофактурні картини квіткових композицій Любослава Гуцалюка посідають поважне місце в колекції образотворчого мистецтва Музею. Дивовижний, великого формату «Ірис No20» Ніни Климовської, а також високо стилізовані зображення Аркадії Оленської-Петришин, особливо її фльора й кактуси, з палітрою яскравих і вишуканих кольорів, так само вражають своєю сучасністю тепер, як і понад тридцять років тому, коли їх було творено. 

Ця виставка надзвичайно збагачена включенням зразків декоративного мистецтва з різних регіонів України, котрі підкреслюють повноту творчого таланту. Серед численних об’єктів, в яких квітковий елемент відіграє центральну ролю, знаходяться ткані килими, в тому числі два з мотивами квітів у вазі та дерева життя; незрівнянні жіночі строї та жіночі й чоловічі сорочки з таких регіонів як Волинь, Буковина, Полтавщина та з Яворівського, Борщівського та Журавнівського районів; майстерно ткані обгортки з Буковини; прекрасно вишиті та ткані рушники, переважно з центральної України; писанки – визітівка українського народного мистецтва; та українська кераміка чудово представлена на виставці в традиційних гуцульських керамічних творах 

Усі експоновані тут художники, так народного як і образотворчого мистецтв, перебувають у непереборному діялозі, надихаючись красою і різноманітністю природного світу, безконечні реґенеративні цикли й пори року котрого становлять для них творче джерело.

Нижній поверх

Українське мистецтво наповнене символами, які з покоління на покоління ставали формою мови, що передавала інформацію важливу для добробуту людей і їхнього корисного співіснування з потужними силами природи. Глибоке бажання індивідів встановляти для себе певний режим, і тим принаймні частинно применшувати удар непевностей, до того ж їхнє бажання стежити за власною долею та визначати своє майбутнє вело їх в напрямі до певних об’єктів, котрі за допомогою ритуалу й використання таємничих символів насичувалися магічними талісманічними силами, необхідними для добробуту та збереження життя на землі. Люди вірили, що ці об’єкти берегли перед злом їхніх творців і тих, що їх носили. 

Ці символи застосовувалися у різних щоденних виробах зроблених з різних матеріялів – текстилю, шкіри, дерева, металю, глини, яєць і навіть хліба – використовуючи різні техніки. Їх різьбили, карбували, малювали, ткали, вишивали та пекли. 

Об’єкти народного мистецтва на цій виставці, всі з Музейного фонду, було вибрано, щоб ознайомити відвідувачів з різними символами, котрі свого часу використовувалися для магічних і захисних цілей. З часом, значення цих символів, з їхньою невід’ємною магічною суттю, призабуто, але ними надалі користувалися і поступово вони перетворювалися в орнаментальні дизайни, котрі яскраво свідчать про творчу винахідливість українського народу. Серед цих об’єктів знаходимо всюдисущі писанки й ряд вишивок – чоловічі й жіночі сорочки, рушники, а також інші частини одягу, всі з багатим орнаментальним дизайном з різних реґіонів України.

   

28 квітня – 3 вересня 2023 року

Джанет Собель – це наново відкрита українсько-американська художниця, яка мала помітний вплив на нью-йоркське мистецьке середовище 1930-х і 1940-х років, коротко після того, як почала малювати.

Собель (1893-1968), з дому Женя Oлеховська, народилася в околиці м. Дніпра, в Україні. Коротко після смерти батька вона перебралася до Брукліну у 1908 році з матір’ю та її іншими дітьми. Одружилася з Максом Собелем у 16 років і мала з ним п’ятеро дітей.

Собель почала малювати у 1937 р., коли їй виповнилося 44 роки. Її син Сол, на той час студент мистецтва, впізнав талант своєї матері і почав просувати її роботи. Рання творчість Собель часто інкорпорувала зображення і досвід з її дитинства в Україні: рясні квіткові мотиви українського народного мистецтва, традиційність єврейських родин, зображення солдатів з гарматами та імперських армій. Її головна мета – візуальна інтенсивність, якої вона досягла з подиву гідною закономірністю.

Відома колекціонерка Пеґґі Ґуґґенгайм включила роботи Собель у груповій виставці 1945 р. під назвою «Жінки» у своїй мангеттенській галереї «Art of This Century». Наступного року, у цій же галереї, Собель мала персональну виставку.

«Джанет Собель: Воєнний час» – це перша музейна виставка, що зосереджується на ранній творчості Собель. Понад 45 малюнків, створених продовж декади після її творчих початків 1937 р., підкреслюють її шалений ріст як знаменитої й широко обговорюваної художниці. Цей важливий період її художньої кар’єри став приводом до участи в новаторській виставці 1951 р. «Ninth Street Art Exhibition», котра стала формальним дебютом абстрактного експресіонізму – першого американського мистецького руху з міжнародним значенням. Собель була тільки однією з трьох жінок включених у цій виставці. 

Проте її слава не тривала довго. Її не було легко категоризувати в мистецькому світі, і засоби масової інформації часто згадували про неї перш як матір і домогосподарку, а вже потім як художницю. Вона перше привернула до себе увагу як наївна мисткиня-самоук, можливо саме з цієї ж причини її вскорі й призабуто. 

Декілька нещодавніх прес-релізів посилаються на Собель як винахідницю техніки дріпінгу, котру згодом розвинув Джексон Поллок. Її найвідоміша робота «Чумацький Шлях» (1945), яка зберігається у Музеї модерного мистецтва в Нью- Йорку (MoMa), була виконана на рік раніше до першої роботи Поллока в техніці дріпінгу, «Вільна форма», що також зберігається в MoMa.

За деякими даними, Собель створила понад 1000 творів. Цю виставку зорганізовано на базі колекції Ґері Снайдера.